Жили давно колись на світі чоловік та жінка. І було у них три сини — Степан, Роман та Іван. Ось і виросли сини, змужніли. Настав час допомагати батькам, доглянути їх у старості. Чоловік і каже жінці:
— Спечи добру паляницю Степанові. Нехай іде у світ, може, знайде свою долю, та і нас у старості звеселить.
Спекла жінка паляницю, поклала синові у полотняну торбину і сказала:
— Щасти тобі, синку! Іди у світ, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Добре, мамо, я швидко повернуся.
Ішов Степан день, два, три. На четвертий день дійшов до великого каменя, сів відпочити. Витягнув з торби паляницю та й став їсти. Тут де не взялася наче із-під землі, кішка.
— Чого тобі, кішечко? — спитав. — Їсти хочеш? На, мені не жаль паляниці, мама велику спекла.
Кішка з’їла шматок паляниці та й питає Степана:
— Куди йдеш, хлопче?
Степан здивувався дуже:
— Невже ти говориш людською мовою?
— Живу серед вас усе життя, то й навчилася, — відповіла кішка, — куди, питаю, йдеш?
— Іду долі шукати. Можливо, десь і на роботу наймусь.
— Іди до мене на службу, — сказала кішка.
Степан знову здивувався:
— А яка в тебе робота?
— Будеш мишей ловити! Якщо зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.
— Така робота не для мене, — відповів Степан. — Я вмію орати, сіяти, молотити. Якщо в селі дізнаються, що наймався мишей ловити, то засміють.
— Та послужи мені хоч трохи, Степанку, — умовляла кішка. І хлопець погодився.
Привела його кішка до великого палацу. Увійшов він на широке подвір’я, брама за ним зачинилася, а кішка сховалася. В ту ж мить перед ним з’явилася золота миша. Була вона дуже блискуча, довкола неї бігали срібні мишенята. Степан не став зачіпати ні мишу, ні мишенят. Дістав із торби паляницю, та й став їсти. А миша й говорить:
— Я теж голодна.
Степан і кинув їй шматочок паляниці. Минула ніч. Вранці з’явилася кішка. Степан і каже до неї:
— Шукай собі кота, щоб ловив мишей. Не моя це справа.
Кішка просила, що він ще побув, хоч одну ніч. Проте хлопець відмовився. Кішка насипала йому в торбу срібла і сказала:
— Нікому не говори, що ти тут бачив.
Хлопець пообіцяв кішці. А сам повернувся додому. Коли він повернувся додому, чоловік сказав жінці:
— Спечи дві паляниці, нехай тепер Роман іде, пошукає свого щастя.
Пішов Роман, пообіцявши матері, що швидко повернеться додому, аби за ним не сумували.
Через три дні стомився, зголоднів у дорозі. Сів біля кринички, дістав із торби паляницю і почав їсти. Раптом чує, що десь кішка нявчить.
— А ти звідки тут взялася, кішко? — запитав хлопець. — Мабуть, зголодніла, хочеш моєї паляниці скуштувати?
Нагодував хлопець кішку. А вона й питає його людською мовою:
— Куди йдеш, хлопче?
— Йду у світ щастя-долі шукати. Може, хтось на службу найме.
— То іди до мене працювати, — каже кішка, — будеш мишей ловити.
— Е, ні, ця робота не для мене. Що люди скажуть?
— Ти послужи у мене хоч дві ночі, — каже кішка, — я тобі добре заплачу.
Роман погодився. Кішка наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела до палацу. Після того, як брама зачинилася, кішка щезла.
Ходить Роман по двору, їсть паляницю. Коли дивиться, а перед ним золота миша із срібними мишенятами.
— Дай мені шматочок паляниці, — просить.
— На, їж, мені не шкода.
Наступного дня Роман поділився із мишкою і другою паляницею. Прийшла кішка, запитала в Романа, чи зловив золоту мишу.
— Ні, мишей ловити — не моя справа. Це ти можеш зробити сама, — сказав хлопець, — а мене відпусти додому, бо вже всі паляниці з’їв.
Кішка насипала йому до торби срібла і попросила, щоб нікому не говорив, де був і що бачив. Вернувся хлопець додому, а батько і каже матері:
— Спечи, жінко, три паляниці, нехай Іванко йде у світ долі шукати.
Пішов й Іванко, пообіцявши швидко додому повернутися. Ішов, ішов та й притомився, сів біля кринички відпочити. Дістав паляницю, почав їсти. Де не взялася кішка.
— Чого тобі, кішко? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці, — сказав Іванко і дав кішці шматочок паляниці.
Вона з’їла і спитала:
— Куди йдеш, Іване?
— У світ — щастя-долі шукати, — відповів той.
— Наймися на службу. Якщо зловиш золоту мишу, то я тобі віддячу, — сказала кішка.
— Хоч ловити мишей і не з руки мені, але два-три дні зможу послужити.
Поклав Іван у пазуху камінь і пішов за кішкою, яка привела його до великого палацу. Коли увійшли на подвір’я, брама зачинилася, кішка зникла. Наче із-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Дивився, дивився на неї Іванко, а потім розсердився:
— Чого ти ходиш біля мене? Не маєш що робити?
— Ходжу, бо я тебе не боюся, — сказала миша.
Хлопець дуже розсердився, дістав камінь з-за пазухи та й поцілив мишу прямо в голову. Та підскочила та й упала мертва. І диво сталося: миша зникла, а на її місці з’явилася прекрасна дівчина.
— Дякую, Іванку, що врятував мене від миші-чарівниці, — сказала дівчина, — це вона обернула мене, царівну, у кішку. Доки вона була жива, доти тривали і її чари. А тепер скажи, як заплатити тобі за те, що врятував мене.
— Хочу, щоб стала моєю дружиною, — відповів Іванко.
Дівчина погодилася. Пішли вони до палацу і справили велике весілля. Іванко забрав до палацу батька й матір, і стали вони жити-поживати і горя не знати.